Наступний тиждень матиме складні, проте важливі дні вшанування пам'яті Небесної Сотні. 19 лютого на класну годину "Повстання проти насилля і несправедливості" до нас прийде мати нашого земляка, колишнього учня гімназії, Героя Майдану та воїна АТО Антона Цедіка, щоб розповісти про нього як особистість, про його бойовий шлях. У серії "Лицарі небесної варти" є розділ спогадів і про Антона Цедіка, тож маю сподівання, що переглянемо відеофрагменти.

 Вірю у вашу людяність, ваше розуміння, ваше бажання змінювати життя українців на краще. На тижні нам вдалося обговорити деякі моменти діяльності Антона у його такому короткому, але такому наповненому житті. 

 Пригадайте основну інформацію, щоб вам було зрозуміло, про що саме йдеться. 

Еріх Марія Ремарк казав, що в темні часи добре видно світлих людей. Олександр Зелений, який навчався разом з Антоном у ліцеї, розповідає, що той усміхався, коли чув про його бажання стати юристом, мовляв, цей фах скоро буде непотрібний. Однокласник у відповідь скептично ставився до мілітаристських прогнозів, а тепер досі відчуває острах, адже його друг мав рацію. Антон багато років готувався, шукав однодумців, вивчав військову справу й добровільно пішов до армії, у той час як усі намагалися від неї ухилитися. Тоді він навчався у двох київських вишах — Університеті імені Тараса Шевченка та КНЕУ — і паралельно працював. Навесні 2007-го пішов до військкомату наперекір рідним і друзям, переконаний, що це знадобиться йому в майбутній боротьбі. Втім, строкова служба швидко розчарувала: «Припускав, що в армії не все гаразд, але й уявити не міг, що все аж так жахливо», — сказав батькам ще й у день присяги. Проте, Антон дістав звання молодшого сержанта й посаду заступника командира взводу, не зважаючи на те, що часто мусив їздити на сесії як студент-заочник. Читав своїм бійцям лекції з історії, пропагував здоровий спосіб життя, якого сам суворо дотримувався. Понад те, попри небагатий армійський раціон, залишався переконаним вегетаріанцем і не вживав риби й м’яса.

Чесність була для Антона однією з найвагоміших рис. Навчаючись у школі, мріяв стати політологом, але, коли його запитали, чи вміє казати неправду, одразу ж облишив цю ідею. На могилі Антона Цедіка батьки викарбували слова: «За Україну, за її волю, за честь, за правду, за народ!», свідомо змінивши «за славу» на «за правду», бо жив по честі, совісті, не борючись за славу й не визнаючи кривди.

Окрім військової справи Антон не міг жити без мандрів. Так, повертаючись з армії, випадково зустрів у магазині людей, які збиралися на Говерлу. Незважаючи на те що тільки-но закінчилася служба й був холодний квітень, він відклав поїздку додому, зібрав речі й вирушив із новими друзями в гори. Окрім Карпат пройшов північ Росії, Урал, Кримські гори, Кавказ.

Після повернення з армії і далі вивчав військову справу, але на контрактну службу не йшов, бо вже знав про недосконалість системи. Натомість мав бажання вступити до Французького легіону. Не заради грошей, а заради

бойового досвіду, щоб у разі, коли почнеться війна, про яку часто згадував, бути підготовленим вояком. Коли врешті з’явився шанс потрапити туди, дістав грижу й ідея відпала. Але хлопця це не зламало: ходив по гуртках самооборони. Андрій Хорт, із яким разом навчалися в КНЕУ, пригадує, що Антон любив носити камуфляж, пояснюючи зручністю й практичністю. Але це в жодному разі не було бажанням показати комусь причетність до війська.

ДЛЯ ЕНЕЯ НЕ ІСНУВАЛО АВТОРИТЕТІВ, АЛЕ ВІН НЕ ПРАГНУВ БРАТИ УЧАСТЬ У ВЕЛИКІЙ ПОЛІТИЦІ, ХОЧА МІГ БИ. НАТОМІСТЬ БАЧИВ СЕБЕ В ЕПІЦЕНТРІ БОРОТЬБИ: СПЕРШУ НА БАРИКАДАХ, А ПОТІМ НА ВІЙНІ

Серед документів Антона Ольга Цедік (мати Антона ) зберігає листівку товариства «Коло-Ра», яке вивчало трипільську культуру. Кодекс воїна, два пункти в якому виділено маркером: «не мирися зі злом, зло, що залишається без покарання, збільшується, провина на тому, хто залишив його непокараним» та «цінуй Волю, прагни до Неї. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах». План підготовки бійців самооборони з усім спектром можливих ситуацій. Порядок денний зборів із питань історичної пам’яті, коли Антон працював у парку «Київська Русь»: там і зустрічі з ветеранами УПА, і пошукова робота. Серед документів багато ліричних, філософських віршів. Власні записи з курсів східної філософії, ескізи, думки, спроби вивчити латину під час Майдану. Самоосвіта й прагнення до мистецтва простежуються в Антона впродовж усього життя. У школі хлопець ходив на танці, тхеквондо і бокс, пізніше на кендо. Останнє врятувало йому життя, коли 18 лютого на Майдані він зі своїм червоним лицарським щитом і дерев’яним мечем вирвався з оточення «Беркута». Тоді частина його сотні відступила до канадського посольства, але він не оцінив усієї важливості прихистку в час, коли вирішувалася доля країни, самотужки вийшов із безпечної зони і, прорвавши «кулею» кордони «Беркута», повернувся до народу. Цілу ніч відбивав атаки під стелою Незалежності. Тоді «Беркут» кидав із «Глобуса» гранати, «коктейлі Молотова» й стріляв. Поруч поливали крижаною водою, а з іншого боку все палало. Коли на ньому загорявся одяг, ненадовго біг до брансбойтів, щоб «охолонути». Потім розповідав, що після ночі на 19-те замінив берці, які повністю порвалися. 20-го йшов на новий штурм, будував барикади, виносив поранених. Після Революції гідності Антон, боєць першої сотні «Святослава», полтавський сотник, як його кликали в Києві, та боєць штурмової групи, що мала захищати в разі нападу «Беркута» й складалася виключно з тих, хто пройшов військову службу, був призначений комендантом 5-го поверху в КМДА .

Утім, незважаючи на хист бути справжнім воїном, Антон був дуже творчим. Вже у свідомому віці ображався на батьків за те, що не віддали його в дитинстві вивчати музичні інструменти. Антон мав хороший смак, закликав батька не слухати попсу, натомість купував йому диски з класикою. Сам любив Баха, Моцарта, Висоцкого, Талькова, Цоя, Вольскі, Петриненка, військові марші, українські народні пісні. З гуртів йому подобалися «Тартак», «Океан Ельзи», «ТІК», «Веремій», «Кому Вниз», «Ляпіс», «Широкий Лан» і, звісно ж, «Тінь Сонця».

Полтавський сотник. Так Антона називали на київському Майдані

Серед записів Антона можна знайти ведичні поради про те, як знайти хорошу дружину і якою вона має бути. Ольга Цедік пригадує, що Антон хотів мати дуже багато дітей. Якось він поїхав до Луцька й зник на деякий час. Як виявилося згодом, там у вегетаріанському кафе зустрів своє кохання. Їхні погляди збігалися в усьому. Ольга Цедік спочатку не сприйняла стосунки всерйоз. Але все змінилося, коли Антон, попри те що їхнє знайомство тривало недовго, привіз дівчину на весілля до сестри. Мати побачила, як вони світяться від щастя, не відходять одне від одного, і зрозуміла, що це вибір сина. Побратися збиралися восени.

Як народився й загинув Еней

Один із побратимів Антона згадує, як приїхав до Нових Петрівців, де тренувався батальйон «Донбас», незадовго до загибелі Антона. Дізнався про амуніцію героя. Як виявилося, з виданого на ньому були лише берці. Решту придбав самостійно. Так, кевларовий шолом Антон купив у Нових Петрівцях, а бронежилет — мати разом із друзями, коли під час останньої зустрічі з ним у липні побачила, що йому видали закороткий. Його потім разом із захисними окулярами, пристроєм нічного бачення, біноклем, рацією, кобурою, наколінниками, кровоспинними та антисептичними засобами, про які просив Антон, привіз до Артемівська волонтер Сергій із Добропілля. Окрім того, дуже багато засобів на той час уже купив сам Еней, про що згадують бійці Енея: «Після того як трохи освоївся в кімнаті, у вічі одразу впали великі наплічники Енея. З його інвентарю було видно, що він готувався не один день і ставився до справи дуже серйозно». Загалом мати пригадує щонайменше три рюкзаки військової амуніції, яку ще до АТО почав збирати її син.

Під час останньої зустрічі з Олександром Лапшиним Антон знімає капелюха й демонструє оселедця. Побачивши подив на обличчі, пояснив, що після бойового хрещення на Майдані дістав право носити його. І це є ще одним свідченням, що Антон дуже серйозно сприймав причетність до військового товариства та історії, адже в козацькі часи оселедець дозволялося носити лише тим, хто про­йшов горнило битви.

Майдан був для нього «золотою добою». Місцем, де він міг максимально проявити всі здібності й нарешті стати по-справжньому потрібним своєму народові. Олександр Зелений пригадує, що Антон кинув тоді роботу, весь час приділяв Майдану, був у найгарячіших точках, майже не спав, їздив то до Полтави, то до столиці. Відчувши покликання боротися не на словах, а зі зброєю в руках, у травні кинув передвиборчу кампанію та КМДА й поїхав влаштовуватись у «Дніпро-1», а потім у «Дніпро-2», де зіткнувся з проблемою озброєння, після чого вступив до «Донбасу».

Ольга Цедік розповідає, що про своє рішення Антон повідомив по телефону. Сказав: «Їду в «Дніпро». Знала: якщо зупинятиме його, зробить лише гірше, а тому відповіла, що це гідний і правильний вчинок — іти боронити свій народ та землю. В АТО, за словами матері, хотів отримати позивний Север, але той уже був зайнятий. Чи то через те, що читав вірші Івана Котляревського, чи через те, що навчався в ліцеї, названому на честь письменника, йому дістався легендарний позивний Еней. Його побратим Батя пізніше назве книгарню «Еней» на честь Антона й пообіцяє зробити мережу по всій країні. У смерть Антона його друзі довго не віритимуть, допоки батьки не поїдуть у морг для впізнання тіла, майже через 10 днів після зникнення зв’язку та тривалої боротьби за надію, що він у полоні.

Ігор Цедік згадує, що в морзі тоді було 92 фрагменти тіл, після розвантаження останків бійців двоє з трьох санітарів звільнилися на другий день. З-поміж тіл чотири були більш-менш цілими, зокрема й тіло Антона, але воно пов­ністю обгоріло, за винятком ніг. Його побратим Ваньок каже, що Антон загинув миттєво. Лежав мов живий, зі спокійним виразом обличчя, без маски болю. Просто «вимкнули світло». Боєць Сем, який тоді був на місці загибелі, пригадує, що приблизно в той момент, коли Еней помирав, подзвонила мати. Востаннє Антон розмовляв із нею 28 серпня. Попередив, що оголошено тишу, тож якийсь час не буде зв’язку, попросив не хвилюватися й не телефонувати йому, доки сам не вийде на зв’язок. За словами побратимів, Антон до останнього зберігав спокій, був зосередженим.

Будучи вірним хлопцям, вірним народу та ідеї, він не поїхав 23 серпня на день народження батька, хоча мав відпустку, натомість добровільно вирушив рятувати хлопців до Іловайська. Поїхав, коли бійців майже оточили й усі усвідомлювали, що це дорога в один кінець. На світанку 29-го колона сформувалася для виходу. Багато техніки згоріло, тому 13 осіб, які залишались у їхньому підрозділі, розподілили у дві роти охорони. Антон потрапив у бортовий КрАЗ роти охорони. Коли колона під’їхала до Червоносільського, по них стали бити міномети, доводилося зістрибувати й застрибувати на машину на ходу, не всі встигали, їх підбирали задні машини. На в’їзді в Червоносільське росіяни почали розстрілювати колону з усієї наявної зброї, з підготовлених та пристріляних позицій. Перші машини загорілись. Утворився затор. Почався розстріл автівок, які стояли. У цьому пеклі загинуло багато бійців, разом із ними пішов із життя й Антон Цедік. Читайте також: Яна Зінкевич: «По-справжньому ПТСР почнеться років через п’ять»

Мати, не знаючи, що із сином, однієї ночі довго не могла заснути. Помітивши вдома безлад, а через події в Іловайську вони терміново повернулися з дачі й не встигли впорядкувати речі, пригадала, що Антон любив чистоту. Подумала, що коли прибере, то син відчує це й зателефонує. Тільки-но впоралася з хатніми справами й лягла спати, побачила сон наяву: її син почав схилятися над нею. Дуже повільно. Ольга думає, що він хотів попрощатися. Потім жінка бачила ще багато снів. Особливо запам’ятався той, у якому були небеса і голос: «Ви недооцінили його на Землі, він із його знаннями нам тут потрібен більше». Одним з останніх був сон, у якому Антон прийшов додому й почав збирати фото. Після того вона сама зібрала всі фоторамки, бо хтось із рідних сказав, що не можна турбувати світ мертвих таким чином.

Тарас Лелюх, друг Антона, розповів, як незадовго до війни вони розмовляли про ставлення до смерті й Еней сказав, що неважливо де й коли, важливо як і за що. В одному з небагатьох інтерв’ю, які можна знайти у відеопошуку з полтавського Майдану, Антон каже: «Мої предки свого часу брали участь у національно-визвольних змаганнях із 17-го по 32-й роки на Київщині. Вони воювали проти більшовиків, на боці селян. Тепер я продовжую їхню справу й борюся за українців у вільній державі».