Ще юнаки, ще майже діти,
А навкруги і смерть, і кров.
“На порох стерти, перебити!” —
Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити,
Та рано тішаться кати:
Коли стають до зброї діти,
Народ цей — не перемогти!

Ці рядки український поет Микола Луків присвятив  українській молоді – студентам і гімназистам – які 29 січня 1918 року прийняли нерівний бій з більшовицькими підрозділами біля станції Крути та поклали за свободу найдорожче– власні життя. Бій під Крутами – одна з тих сторінок історії, що привертають увагу суспільства, та в яких завжди переплітається правда із вимислом, міфами та спробами політичних спекуляцій; це досі залишається дуже суперечливою сторінкою української історії.

На початку січня влада більшовиків встановила контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Центральна Рада УНР бажала зберегти молоду республіку та українську незалежність, отже, намагалася перешкодити цим подіям.

 На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. Та ще й довелося вступити в бій 520 вояків, курсантів і студентів проти 3000 вояків з боку більшовиків. 

 Через 100 років дуже складно оцінювати події, тим більше ті, про які було забуто на довгі роки, бо при аналізі фактів у істориків виникає більше запитань, аніж відповідей. Та попри все історія студентів-крутян стала символом мужності молоді та любові до рідної землі. З рештою, кожен бореться за краще життя для своїх рідних і свою малу Батьківщину.